Тернистий шлях українського Православ”я ч.4
середа, 14 травня 2008 р.

Деформації в самій УАПЦ

Вони почались у жовтні-листопаді 1990 року після приїзду Патріарха Мстислава на урочисту інтронізацію. Тоді виникли розходження між ним й єпископатом. Всупереч Статутові, Мстислав призначив Патріаршу Раду зі своїх людей та заснував у Києві Патріаршу Канцелярію, куди митрополит Іоан (Боднарчук) не увійшов, хоч, як вже згадувалось, Всеукраїнський Собор 1990 року обрав його місцеблюстителем Патріаршого Престолу. На цю посаду Патріарх призначив єпископа Антонія (Масендича) - людину без належної богословської освіти та досвіду патріаршої роботи. Йому тоді виповнилось тільки 29 років.

Збагнувши доглибинно Антонія, з часом Патріарх про нього писав: «Бідна людина. Це постать трагічна і примітивна. Гроші, гроші, гроші…»

До переходу в УАПЦ випускник Московської духовної семінарії чернець Антоній (уродженець Івано-Франківщини) служив у Володимирській, Новосибірській та Ставропольській єпархіях. На жовтневому помісному Соборі УПЦ-КП 1993 року митрополит Антоній завзято добивався скасування положення церковного статуту, що дозволяє балотуватися в патріархії лише архієреям, які досягли сорока років. Він явно мітив у патріархи, але зазнав фіаско у боротьбі з могутнім Філаретом.

Зосередивши в своїх руках всю повноту церковної влади, Патріарх Мстислав, проживаючи з Америці, не зміг як слід нею скористатися. Його канцелярії в Києві й Баунд Бруці (США) не узгоджували свої дії, грали в дисонанс. Єпископ Антоній вважав, що він єдиноправно може керувати справами УАПЦ, замість Патріарха. З ним не погоджувались єпископи, зокрема, Іоан (Боднарчук), які були освіченіші й досвідченіші.

Іоан (Боднарчук) продовжував називати себе «Патріаршим місцеблюстителєм». Тепер Патріархат розколовся на кілька частин. У такому стані він не міг ефективно розбудовувати церковне життя. Недруги українського народу і його віри занепокоїлись масовим зростанням серед найширших кіл населення авторитету УАПЦ і тим, що ця церква стає духовним центром національного єднання. Це не передбачали ніякі пленуми КПРС-КПУ, ані плани «перестройкі». Вони почали розкладницьку роботу всередині УАПЦ. За досвідом не треба було далеко йти: ще в пам’яті не зникли 30-ті роки, коли більшовицькі недолюдки знищили відроджену УАПЦ.

У 1991 році Патріарх Мстислав заборонив Єпископату УАПЦ висвячувати нових єпископів. Цим він хотів запобігти зловживання, які свідомо допускались. Для висвяти єпископів у Луцьку й Києві він направив в Україну архиєпископа Антонія (Щербу). Висвяту перших єпископів Патріарх вважав неканонічною, не визнаючи її. Всіх цих людей запросив до себе митрополит Філарет, вимагаючи від них повної підлеглості. Ці заходи Патріарха були опротестовані єпископатом і викликали до нього недовір’я. Патріарх прагнув велику справу відродження української національної церкви робити чистими руками, забуваючи, що люди — не ангели, особливо в посткомуністичній країні. Але чи можна докоряти людині за те, то вона завжди і скрізь хоче бути чесною? Це були звичайні труднощі становлення за вкрай напружених історичних обставин.

За таких умов між УАПЦ (митрополитом Антонієм) і УПЦ (митрополитом Філаретом) відбулись таємні переговори про створення ще одної церкви в Україні — УПЦ-КП, хоч Антоній не представляв УАПЦ, а Філарет -УПЦ-МП. Було, зокрема, схвалено статут і основні засади УАПЦ; визнано той факт, що нова церква не підпорядковуватиметься закордонним церковним центрам; Богослужіння має відправлятися українською мовою. Цим започатковано розкол національної церкви, який невдовзі вилився у глибоку кризу українського православ'я. Цей процес супроводжувався огульною знеславою й шельмуванням керівництва УАПЦ, особливо її патріарха Мстислава. Не про організаційне укріплення й посилення кадрами вже існуючої церкви дбали ці люди, а про її розвал у зародку.

Автор: Олекса Новак, © Uaoc.Net
Фото: З колекції Прес-служби Патріархії УАПЦ

Дивіться також початок:

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fr.Yevhen @ 0:31,