Ніхто не спроможний любити більше…
вівторок, 13 травня 2008 р.
Давним-давно в Іспанії жили брати-близнюки Луїс і Себастьян. Батьки хлопчиків померли, залишивши їм невелику спадщину. Хлопці жили вдвох у своєму старому будинку. Зовні вони були так схожі один на одного, що ніхто у всьому місті не міг їх розрізнити, але за характером вони були різними.
Час йшов, хлопчики росли, і відмінність у їхніх характерах ставала все помітнішою. Себастьян навчився гарному ремеслу; він був добрим, стриманим, працьовитим. Ніхто не міг би сказати поганого слова про нього. Луїс же ріс ледарем і не бажав працювати - він нічим не займався, крім розваг. Щовечора пиячив, грав у карти і зазвичай повертався лише під ранок.
Одного разу вночі, коли повний місяць освітлював стіни міста, Себастьян сидів біля вікна і пильно дивився на білу стрічку дороги, що вела до міських воріт. Дивне занепокоєння не давало Себастьяну заснути в ту ніч. Раптом він побачив, що хтось біжить по дорозі, - побачив це перше, ніж до його слуху долетів тупіт ніг, що біжать. Себастьян кинувся до дверей. Це був Луїс. При світлі лампи його обличчя здавалося смертельно блідим, а одяг був роздертий і забруднений кров'ю. Він так тремтів, що ледь міг говорити.
- Себастьяне, сховай мене! - задихаючись, вимовив Луїс. - Сховай мене, вони біжать слідом, щоб схопити мене. Я можу загинути!
- Про що ти говориш? - запитав Себастьян, підбігаючи до вікна.
І справді, у міських воротах показалася юрба людей. Вони бігли… бігли до їхнього будинку.
-Ми занадто багато випили, - проговорив Луїс крізь сльози, - ми побилися… Я не хотів… Він впав на спину і… вмер. Себастьяне, сховай мене! Що ж мені робити?!
Але Себастьян вже знав, що робити. Він зірвав із себе сорочку: не можна було втрачати ні секунди.
-Одягни це і дай мені свій одяг, - скомандував він. - Швидше! Перестань тремтіти. Тепер біжи через задні двері в гори і не повертайся якомога довше. Біжи, брате, біжи!
Ще трошки і було б вже пізно: почулися удари у ворота будинку і тупіт ніг, що біжать. Через якусь мить міська варта в оточенні розлютованої юрби увірвалася в будинок.
Юнак стояв нерухомо, важко дихаючи. Волосся його було розпатлане, а одяг забруднений кров'ю. Вартові налягли на нього наручники, а він, і не думаючи пручатися, покірно відправився з ними у міську в'язницю.
Кілька днів після того відбувся суд. За вбивство Себастьяна присудили до страти. Майже всі жителі міста зібралися в залі суду, щоб подивитися на злочинця. Коли суд закінчився, і "зіваки", сидячи в тавернах, обговорювали подію, всі приблизно говорили одне і те ж:
-Яким він був спокійним! Він не сказав ні слова у свій захист, не просив зберегти йому життя, не виявив ні найменшого страху!
«Ви бачили плями крові на моєму одязі. Мені немає виправдання», - от що він сказав»!
- А де ж його братик? - запитували інші. Чому його не було на суді? І на роботі він не показується. Що, він так соромиться брата, що залишає його одного в останню годину?
Ніхто не міг дати відповіді.
Через кілька днів Себастьяна стратили.
Луїс багато тижнів ховався в гірському селі. Він змінив міську форму одягу на селянську і найнявся до одного фермера збирати врожай. Спочатку не наважувався залишати свого житла. Щоночі йому снилося те жахливе вбивство і переслідування. Луїс прокидався в холодному поті.
Але час йшов, і з кожним днем він ставав спокійнішим, гірко каючись у вбивстві товариша і жагуче бажаючи побачитися з братом.
«Може, вони перестали мене вже розшукувати? - думав він. У наступний базарний день я переодягненим спущуся в місто і постараюся поговорити із Себастьяном».
Він відростив бороду і загримував своє обличчя: тепер ніхто не зміг би його впізнати. Одягнений у селянський одяг, він загубився серед погоничів мулів і без перешкод добрався до міського ринку. Тут, у ринковій юрбі, він спробував дізнатися, що відбувається в місті, і обережно повернув розмову на недавнє вбивство.
- Я чув, що цей негідник сховався, - сказав Луїс. - Його ще шукають чи вже знайшли?
- Наша варта зараз нікого не шукає! - співрозмовник у здивуванні вп'явся на Луїса. - Вони його схопили в той же день. Судили на тім же тижні і стратили через два дні. От це правосуддя! Втім, є одна дивна обставина: його брат зник тоді і більше не з'являвся. Говорять…
Але що говорять, так ніхто і не почув, тому що Луїс раптом якось дивно скрикнув і кинувся бігти з торгової площі.
Сльози заливали йому очі, але він все-таки добрався до будинку судді і майже силою вломився в нього. Коли суддя вийшов на шум, Луїс впав до його ніг.
-Ви вбили невинного! - знову і знову повторював він, захлинаючись сльозами. - Це я, його брат, …це я убивця! Страчуйте і мене, мені більше нема чого жити!
Суддя залишався холодним:
-Закон говорить: життя за життя. Звідкіля ми могли знати, що твій брат невинний? Його одяг був у крові, і він відмовився від захисту. Справа закінчена - йди. Раджу тобі тримати язик за зубами і не влаштовувати безлад.
Коли Луїс, нічого не бачачи навколо себе, повернувся, щоб піти, суддя раптом звернувся до нього:
- Постій, ти єдиний брат страченого?
- Так, інших братів у нього немає.
-У мене є для тебе лист. Засуджений написав його поспіхом і перед стратою віддав мені на збереження. Зараз я велю принести.
…Луїс сидів у своєму старому будинку, де вони з братом провели стільки чудесних вечорів у дитинстві й юності. Сльози з його очей все текли й текли… Сонце вже сідало, коли він нарешті розгорнув папір. Лист був дуже коротким. Луїс перечитував його знову і знову і вивчив напам'ять.
«Милий брате! Сьогодні вранці я помру. Вмру добровільно у твоїй закривавленій сорочці. Благаю тебе: живи в моєму чистому одязі. Пам'ятай - з тобою моя любов. Нехай благословить тебе Господь! Себастьян».
Луїс зрозумів, що брат хотів сказати йому. Колишня, незначна людина, що жила лише для себе, билася й вбивала повинна вважатися померлою у в'язниці. Людина, що любила, страждала і пожертвувала собою, повинна продовжувати жити. Так повинно бути!
Луїс довго сидів і міркував. А коли настав світанок, він піднявся, скинув брудний одяг, умився, одягнув чисте вбрання і вийшов назустріч новому дню. Так зробив би Себастьян!
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fr.Yevhen @ 23:33,
