Одеська єпархія УАПЦ

Site menu:

Вітаємо! | Сайт УАПЦ | Країна Божої ласки | Фотоальбоми

 

Сектанты не дождались конца света
понеділок, 31 березня 2008 р.

В конце минувшей недели семь членов секты, затворившихся в землянке у села Никольское (Пензенская область) в ожидании конца света, покинули свое убежище. Как уверяют власти, еще пять затворников готовы последовать их примеру. Для переговоров пришлось освободить из психбольницы признанного невменяемым лидера секты Петра Кузнецова.

На днях произошел раскол в группе пензенских сектантов, полгода назад затворившихся в землянке вблизи села Никольское. После того как в пятницу значительная часть землянки рухнула, семь человек покинули подземелье через выкопанный спасателями лаз и перебрались в находящийся неподалеку дом своего идеологического лидера Петра Кузнецова. Остальные 28 членов секты, в том числе четверо детей, до сих пор находятся под землей.

Напомним, что в ноябре 2007 года сектанты укрылись в заранее оборудованном подземном помещении в Бековском районе Пензенской области. Группа затворников решила оставаться там до 28 мая 2008 года, когда, по их прогнозам, должен наступить конец света.

«Все находящиеся в землянке живы. Но осыпь грунта землянки продолжается. Сотрудники МЧС углубляют канавы вокруг сооружения, чтобы отвести от него талые воды», — сообщил вице-губернатор Пензенской области Олег Мельниченко. По его словам, региональные власти ведут активные переговоры с оставшимися в землянке. Власти пообещали затворникам не препятствовать переселению и заточению в дом Петра Кузнецова или любой из двух специально освобожденных домов по соседству. По данным властей, еще пять женщин готовы выйти из землянки, однако остальные во главе с лидером Валерием Недогоном намерены продолжить затвор вплоть до конца света.

«Сектанты во время переговоров выдвинули несколько условий. Одно из главных — освобождение из психбольницы их лидера Петра Кузнецова (он признан невменяемым. — „Ъ"), — рассказал источник в региональном правительстве. — Нам пришлось пойти навстречу. Кузнецов выпущен на свободу и теперь активно участвует в переговорах с оставшимися под землей».

Между тем на днях прокуратура Пензенской области обратилась в Бековский районный суд с требованием признать экстремистскими книги, написанные Петром Кузнецовым. «Если суд согласится с требованием прокуратуры, его решение послужит основой для возбуждения очередного уголовного дела по ст. 280 УК РФ («Публичные призывы к осуществлению экстремистской деятельности»)», — заявили „Ъ" в прокуратуре. Месяц назад судебная психолого-лингвистическая экспертиза нашла в книгах Кузнецова призывы к отказу от исполнения конституционных прав и обязанностей, а также пропаганду религиозной и национальной ненависти. Это послужило поводом для возбуждения уголовного дела по ст. 282 УК РФ («Возбуждение ненависти либо вражды по религиозным и национальным признакам»).

Наказание грозит и другим членам секты. «Если будет собрано достаточно доказательств, то родителей (четверых детей, которые заключены вместе со взрослыми в землянку. — „Ъ") можно будет привлечь как к уголовной, так и к административной ответственности за жестокое обращение с детьми», — заявил „Ъ" заместитель прокурора Пензенской области Алексей Цуканов.

Автор: Алексей Панин, Пенза, kommersant.ru

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fr.Yevhen @ 22:24, , links to this post

У Албанії знайдено манускрипти Нового Завіту

Група учених з Центру вивчення манускриптів Нового Завіту (CSNTM) отримала доступ до архівів в Тирані, столиці Албанії, і виявила там велику колекцію стародавніх манускриптів, повідомляє портал Invictory.org. Фахівці Центру виявили в архіві, до якого намагалися потрапити впродовж десяти років, колекцію манускриптів, що містить насправді не тринадцять, як передбачалося раніше, а цілих сорок сім документів.

Серед манускриптів є тексти, що датуються XI сторіччям. Деякі з них містять близько 550 сторінок.

Учені мають намір зберегти всі манускрипти – в цілому це складає 1,3 млн. сторінок, що обійдеться центру у велику суму, оскільки кожна сторінка коштує близько семи доларів США.

За матеріалами INVICTORY

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fr.Yevhen @ 22:20, , links to this post

Вандали у Львові знищили хрест перед собором

29-30 березня, у Львові вандали зруйнували дерев'яний хрест перед входом до Вірменського собору та обписали фасад церкви. Про це повідомила прес-секретар Координаційної наглядової ради з питань реставрації та реновації ансамблю Вірменської вулиці Ольга Ігнатова з посиланням на настоятеля Вірменського Собору отця Тадеоса.  Як йдеться у повідомленні, депутат Львівської міської ради Вардкес Арзуманян звернувся в управління охорони історичного середовища

Львівської міської ради, щоб їх працівники зафіксували факт знищення пам'ятки, а також забрали хрест з приміщення церкви.

За словами Вардкеса Арзуманяна, заяви в міліцію з проханням посилити охорону писали вже неодноразово.

«Ми не вважаємо, що дії вандалів скеровані саме проти Вірменського собору. Якби на цьому місті була інша християнська святиня, то постраждала би вона. Сподіваюся, що нове керівництво міліції зверне увагу на охорону пам'яток архітектури. Зрештою, правоохоронці мають спеціально відведені місця, де стоять машини державної служби охорони. Ці місця можна облаштувати біля церков, і в такий спосіб убезпечити святині від вандалізму», – наголосив Вардкес Арзуманян.

За матерiалами Західна інформаційна корпорація

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fr.Yevhen @ 22:09, , links to this post

Кураєв назвав загальну проблему Кремля і Януковича

Проблемою Східної України є те, що політики, які є вихідцями із цього реґіону, щоразу йдуть на торги з опонентами із Західної України, і в результаті «здають» їм ідеолоґічні позиції. Про це заявив відомий православний місіонер диякон Андрєй Кураєв.  «Є економічно бідний, але надзвичайно ідеолоґічно мотивований Захід України. І є багатий, але «пофіґістичний» Схід України. Безідейні комерсанти зі Східної України, виграючи вибори, щораз вступають у торг зі своїми колеґами-парламентарями з Західної України, і підсумок якого один - «гроші наші, ідеї ваші», - сказав він.

На думку отця Андрєя, таке становище є «проблемою всього російського менталітету».

«Я зовсім не здивуюся, що так мислить не лише пан Янукович, але і його кремлівські колеґи», - підкреслив він.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fr.Yevhen @ 10:42, , links to this post

У Києво-Печерській Лаврі відбувся круглий стіл, присвячений майбутньому святкуванню 1020-річчя Хрещення Руси

Присутні на заході політики запропонували запросити на торжества католиків і навіть представників Київського Патріархату. Українська Православна Церква Московського Патріархату відкинула цю ініціативу. З ініціативою відзначати 1020-річчя Хрещення разом з католиками виступив депутат Дмитро Табачник від Партії Регіонів. Він пояснив, що Хрещення Руси відбулося ще до поділу християн на православних і католиків. «У той час не було розподілу на представників Константинополя й Риму. Це дозволяє залучати представників всіх християнських конфесій», - заявив Табачник.

Ще одну пропозицію висловив колишній президент Леонід Кравчук. Він заявив, що Українська Православна Церква Московського Патріархату повинна погодитися на те, що на ювілей повинні прибути й представники Київського Патріархату». Кравчук підкреслив, що Московська Патріархія взагалі «неадекватно, нетерпимо й занадто аґресивно сприйняла створення Київського Патріархату».

Зараз же, за словами екс-президента, «все українське Православ’я повинне святкувати цей ювілей». «У противному випадку від святкування відсторонять мільйони людей», – сказав Кравчук.

Втім, в УПЦ МП пропозиції політиків не підтримують. «Ну який стосунок до свята має Філарет, відлучений від Церкви за церковні злочини? Звичайно, його ніхто не запросить. Це складно уявити, що збереться така кількість людей, а отут - анафема», - заявили у прес-службі УПЦ МП.

За їх словами, також не будуть запрошені й католики.  «Католики під час всієї нашої історії ставилися до православних як до єресі», - відзначили у Лаврі.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fr.Yevhen @ 10:05, , links to this post

Уперше у світі мусульман стало більше, ніж католиків

Як сказано в останньому щорічнику Ватикану, в цей час мусульмани становлять ледве більше за 19% населення землі, в той час, як люди, що вважають себе католиками, - менше, ніж 17,5%. «Уперше в історії ми більш не є першими: мусульмани обігнали нас», - сказав кардинал Вітторіо Форменті, що брав участь у складанні звіту, передає «ЛИГА».

У звіті йдеться, що кількість католиків відносно населення землі залишається приблизно на тому самому рівні, а відсоток мусульман зростає через високий рівень народжуваності. «Це правда, що в родинах мусульман продовжують народжувати багато дітей, у той час як в християнських родинах, навпроти, дітей всі меншає», - сказав Форменті.

Однак, як вказують у Ватикані, християн у світі як і раніше набагато більше, ніж мусульман, якщо рахувати православних, протестантів і анґліканську церкву.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fr.Yevhen @ 9:48, , links to this post

“Из семинарии меня выгонял лично Филарет Денисенко”

Беседа с клириком Псковской епархии отцом Павлом Адельгеймом

– Отец Павел, ваше детство прошло в детдоме, а потом вы с мамой жили на спецпоселении в Казахстане. Кто вас привел к вере?

– “Никто не приходит к Отцу, как только через Меня” (Ин. 14, 6). “Никто не может придти ко Мне, если не привлечет его Отец, пославший Меня” (Ин. 6, 44). По смыслу евангельских слов, приводит к Богу Он Сам. Можно говорить только об обстоятельствах и людях, через которых Бог касается человеческого сердца.

У меня есть отрывочные воспоминания о храме из самого раннего детства. Сознательно я вошёл в церковную жизнь в Караганде. Когда отца арестовали, мать со мной на руках пошла в НКВД, добиваться правды. Её арестовали, а меня отправили в детский дом. Это был мой первый срок в детском доме. Когда мать освободили, мне было лет пять. Года через два ее опять посадили, а меня отправили в детский дом на второй срок. В детском доме я пошел в первый класс. Мать осудили и отправили по этапу в Казахстан. В казахстанской ссылке мы с ней прожили до смерти Сталина. Мать работала табельщицей огромного гаража в поселке Ак-тау Карагандинской обл. Я учился в школе.

Однажды поехал в Караганду и “случайно” нашел православную общину отца Севастьяна в Большой Михаиловке. С тех пор я бывал там регулярно. После смерти Сталина мы переехали в Караганду, маму взяли в драмтеатр, в Михаиловку мы ездили вместе. Там был молитвенный дом, но служить в нем не разрешали власти. Поэтому приходилось служить по ночам в частных домах. Эти богослужения организовал о. Севастиан, келейник старца Нектария из Оптиной пустыни. Церковная община всегда имеет стержень, вокруг которого формируется её духовная жизнь. Таким стержнем в Б. Михаиловке был о. Севастьян.

Остались впечатления от ночных богослужений, чтения страстных Евангелий, общих трапез. Служили мы тайно в разных домах на переносном антиминсе. Богослужения продолжались всю ночь. В 21 час начинали Всенощную, потом Литургию. В пять часов утра все заканчивалось, и я шёл спать. Все расходились. Отец Севастьян пил чай, и шел в другой дом служить обедницу, а потом начинались требы. Их разрешали служить в молитвенном доме.

Приход был большой. Число прихожан совпадало с числом жителей. По составу это были раскулаченные переселенцы. По соседству располагались немецкие поселения со строгой планировкой улиц, чистотой, порядком, палисадниками возле каждого дома. Иногда вдвоём с батюшкой мы путешествовали на Мелькомбинат, где жили многие из прихожан. Мы выходили утром, пока было прохладно. Батюшка шел лёгкой походкой в сапогах и подряснике. Мелькомбинат находился километрах в трёх от Б. Михаиловки. Это был большой посёлок с крепкими крестьянскими хозяйствами. На бесплодном песчанике всё росло и цвело, как в Земле Обетованной. Крестьяне сами копали колодцы, придумывали технику. Семьи были многодетные, по восемь – десять человек. В семьях сохранялся патриархальный уклад.

Одной из первых серьёзных книг для меня было “Введение в философию” Челпанова. Мне понравился “Отечник”, и я перечитал все патерики. Однажды власти разрешили послужить в молитвенном доме Великую Пятницу, Субботу и Пасху к радости всего прихода. В книге об отце Севастьяне есть фотография, где я запечатлён на общем снимке с ним. Отец Севастьян был невысокого роста, худенький, седые и редкие, но длинные волосы и седая борода. Собор 1988 г. его прославил одним из первых среди новомучеников. Батюшка пробудил мой интерес к церковной жизни. Моё решение служить Церкви созрело в тринадцать лет. Это действительно был замечательный Пастырь, и общение с ним привело меня в храм навсегда. С тех пор моё сознание нашло точку опоры в Промысле Божием. Тайна Промысла открывалась мне в жизненных обстоятельствах. С тех пор Промысел Божий строит мою судьбу, а я только принимаю её с благодарностью Богу.

– Вы были послушником в Киево-Печерской Лавре, как Вы попали туда, если можно, расскажите о том, какова была жизнь и устройство обители в то время?

– Из Казахстана Бог привёл меня в Киев. В Киеве жил мой дед Павел Бернардович Адельгейм. Под Киевом он имел землю и заводы в Турбово и Глуховцах. В Киеве у него был дом. После революции его отняли. Семья осталась жить в двух комнатах. Потом всех разметали жизненные бури. Дедушку расстреляли в 1938, бабушка умерла в инвалидном доме. В Киеве оставались родственники. Приехал я к ним. В 1954 году я стал послушником Киево‑Печерской Лавры и поселился в монастыре. Приняли меня неофициально.

Тогда я был ещё несовершеннолетним. Жил в келье строгого монаха игумена Феодосия (Сердюка), регента правого хора. Левым клиросом управлял епископ, настоятель монастыря. Епископ был большого роста, с хорошим басом. Его я видел только издали. Позднее всех монахов выписали, и монастырь закрыли, по-моему в 1961 году. Проповедником в Лавре был отей Пафнутий (Россоха). За всенощной он в мантии и епитрахили обычно читал шестопсалмие. Иеромонах Пафнутий дружил с отцом Феодосием. Мне повезло участвовать в их келейном правиле до – и после богослужений. Богослужения были очень торжественными и долгими. Мне дали послушание чтеца.

Читать приходилось много, постоянно, это не было обременительно, напротив, я пристрастился к чтению и выполнял своё послушание с радостью. Хоры пели антифонно, а на догматик, на Великое славословие и т.д. сходились вместе на средине храма и звучало торжественное пение обоих хоров. Литургии служились многократно: в центральном храме и других храмах на Дальних и Ближних пещерах, служились в пещерных храмах.

Жизнь монастыря была размеренной, строгой и содержательной. Рано утром совершали “полунощницу” и Литургию, в 8 часов давали рабочим завтрак, пили чай и шли на работу.

Вторым послушанием была обычная физическая работа. На дальних пещерах копали и носили землю, в 13 часов был обед, до пяти часов работали. Потом бежал в храм читать Малое Повечерие и начиналось богослужение. Так изо дня в день, но как-то находилось время для общения и чтения книг. Я был постоянным чтецом за ранними и вечерними богослужениями. У меня была хорошая дикция и “луженая глотка”. Читал я неутомимо и с наслаждением. Мог читать по многу часов. Позднее, в Ташкентском Соборе на мне лежали все чтения. Я так втянулся, что чтение не было обременительным. С утра я прочитывал всю Утреню, Часы и Вечерню за Преждеосвященной Литургией. Третье послушание мне тоже нравилось: водить по пещерам паломников и туристов и проповедовать им Евангелие. В монастыре я прожил до 1956 года.

Атмосфера монастыря, чтение Патериков и Житий, общение с иноками воспитали во мне благоговейное отношение к монашеству, и я предполагал для себя монашеское будущее до самого конца учёбы в семинарии. Но Промысел Божий указал мне другой путь.

– В 1956 году вы поступили в Семинарию, откуда вас в 1959 году исключил по “политическим мотивам” Филарет Денисенко. В советское время под этим термином скрывались совершенно разные вещи, не могли бы Вы рассказать об этом эпизоде из своей жизни?

– Из Лавры я поступил в Киевскую семинарию, когда мне исполнилось 18 лет. Семинарская жизнь была следующим светлым и радостным периодом моей жизни.

У нас были замечательные педагоги. Ректор протоиерей Николай Концевич и инспектор протоиерей Константин Карчевский. Незабываемые люди. Мне нравилось учиться, учился я отлично.

Много времени проводил за чтением. Изобилие книг, о которых можно было только мечтать в те годы. Нам давались темы по всем дисциплинам, и нужно было написать несколько сочинений в течение года. За каждую пятёрку по сочинению платили пять руб. Это были деньги, дополнявшие стипендию, тоже пять руб.

Потом сменили Ректора и инспектора, на третий год снова поменяли, и пришёл игумен Филарет (Михаил Денисенко). Ему тогда было тридцать лет. Инспектором назначили священника В. Муратова (позднее он снял с себя сан и работал на каком-то заводе). У меня был круг близких друзей. Нас было пятеро, и Муратов называл нас “благочестивыми негодяями”. Было несколько эпизодов, которые приписывали мне, хотя я о них узнал спустя несколько лет после ухода из семинарии. Участвовал я в двух эпизодах.

Первый, с крестиками. Лёня Свистун предложил сделать всем семинаристам значки из бронзы, завинчивающиеся на чёрном семинарском френче. Ребятам понравились желтые полированные крестики на черном фоне. Нашли токаря, который вытачивал их по 5 руб., собрали деньги. Семинарское начальство с удивлением увидело значки на всех семинаристах и начало борьбу со значками, применяя физическую силу для их изъятия.

Второй эпизод связан с празднованием Первого мая. В 1959 году оно пришлось на Великую Пятницу, день сугубого поста. Филарет назначил торжественное собрание, во втором отделении хор с патриотическими песнями. Леня Свистун предложил мне пойти к ректору с протестом. Мы пошли, и Филарет произнёс воспитательную речь о любви к советской власти: “я сын шахтера, стал архимандритом и ректором. При какой другой власти это могло бы случиться? Под чьим небом вы живёте? Чей хлеб едите? По чьей земле ходите? Вы неблагодарные, вас советская власть учит…” и т.д. Это была последняя капля. Инициативу разговора, видимо, приписали мне. Леня был социально близким, сын рабочего, отец погиб на войне, а моего отца расстреляли как “врага народа”.

Конечно, я был на торжественном собрании 1 мая, слушал речь Филарета о солидарности трудящихся, пел с хором “Коммунистической партии хвала”, кстати, красивое музыкальное произведение и другие песни. Протест был последней каплей, и Филарет перед экзаменами заставил меня написать заявление об отчислении из Киевской семинарии “по собственному желанию”.

– В конце 70-х мне довелось служить в армии в Туркестанском военном округе, в Ташкенте и я ходил на службу в собор, построенный архиепископом Ермогеном (Голубевым), который вас рукополагал.

Архиепископ Ермоген, 1968

– Архиепископ Ермоген был незаурядным архиереем. Он любил Церковь и служил её интересам вопреки своим личным интересам вплоть до самопожертвования. Он действительно построил в Ташкенте собор. В 1958 году, когда хрущёвская власть запрещала в храмах даже косметические ремонты, архиепископ построил в Ташкенте великолепный кафедральный собор. Он выстроил Новый собор вокруг прежнего, оставив старый собор внутри, а затем его разобрали и вынесли. Внутри собор был отделан золотом и мрамором, рассчитан тысяч на 7 народа. Рядом был придел во имя вмч. Пантелеимона. Сейчас храмы строят десятками, их строительство никого не удивит в наши дни. То, что похвально сегодня, в то время считалось преступным и могло стоить не только свободы, но и жизни. Строительство Ташкентского собора было подвигом, за который Владыка заплатил своим положением. Последние 17 лет он провёл в Жировицком монастыре. Мне посчастливилось видеть епископов, которые не искали личного благополучия. Они отдавали жизнь за свою паству: “душу Мою полагаю за овцы”. Пройдя через все испытания советской репрессивной машины, архиепископ Ермоген (Голубев) до конца жизни сохранил верность интересам церкви.

Отец Павел Адельгейм. После рукоположения

Совет по делам религий при Совете Министров СССР завёл жёсткий порядок регистрации духовенства. Епископ должен был “согласовывать” кандидатуру священника прежде его рукоположения и назначения. Архиепископ Ермоген не подчинился этому порядку. Он сперва рукополагал и назначал священника, а затем с Указом на руках посылал за регистрацией к уполномоченному Совета. Такая практика вызывала раздражение уполномоченного.

Архиепископ организовал епархиальную гостиницу. Приезжая в Ташкент по вызову архиерея или по личной нужде, каждый клирик бесплатно получал уютную комнату, завтрак, обед и ужин. Гостиница не имела коммерческой цели. Владыка заботился о клириках.

Архиепископ распорядился приобрести причтовый дом для каждого храма Ташкентской епархии. Были выделены епархиальные средства и куплены дома. Каждый священник и диакон ташкентской епархии, приезжая на приход, получал благоустроенное жильё.

Своим Указом архиепископ запретил младшим клирикам делать подарки старшим по положению. Только старшие могли одаривать стоявших ниже на социальной лестнице. Такое положение исключало симонию и коррупцию.

Вскоре после назначения на кафедру епископ Ермоген написал Распоряжение:

“Ко мне обратился настоятель одного из приходов с приглашением совершить богослужение в день Престольного праздника. При этом он выразил озабоченность по поводу расходов, необходимых для приёма архиерея и сопровождающих клириков. Довожу до сведения всех настоятелей храмов, что архиерей будет посещать каждый храм своей епархии и совершать богослужение. Приходы не несут никаких расходов, связанных с посещением архиерея. Все расходы по приёму архиерея и сослужащих ему клириков возлагаются на Епархиальное Управление”.

Где нашёл епископ средства для столь щедрой благотворительности?

В пятидесятые годы духовенство РПЦ получало доходы от “кружки”. Деньги за требы и пожертвования клались в кружку, опечатанную приходской печатью. Раз в месяц “кружку” делили. Собирался весь причт, снимали печать, считали деньги. Две части оставляли на храм, одну часть отдавали причту. В то время духовенство облагалось по ст. 19 Налогового кодекса, исчислявшей процент налога по прогрессирующей шкале. Размер налога мог вырастать до 95 % от суммы годового заработка. В качестве налога духовенству приходилось отдавать суммы, превышавшие заработок. Причём, духовенство, как и осуждённые в СССР, было лишено социального страхования: пенсий, бюллетеней, оплаты инвалидности, обеспечения жилищем и транспортом, санаторно-курортного лечения и прочих социальных льгот.

Архиепископ Ермоген ввёл новую форму оплаты. Всё духовенство Ташкентской епархии перешло на твёрдые денежные оклады. Оклады были минимальными, в пределах 100-150 рублей. Все приходские средства епископ сосредоточил в своих руках, купил на них облигации 3 % золотого займа, который ходил в свободном обращении и начал выдавать премии всему епархиальному духовенству к каждому празднику по 1000-3000 рублей. Кроме двунадесятых и Престольных праздников он давал премии к Покрову, Рождеству и Усекновению Иоанна Предтечи, свят. Николая и другим праздникам великих святых. К рождению ребёнка, на свадьбы или похороны выделялись духовенству деньги в размерах 5000-10 000 руб.

Когда финансовые органы потребовали выплаты налогов от премиальных средств, архиепископ обратил их внимание на государственную гарантию, обеспечившую каждую купюру: “не подлежит обложению никакими налогами и сборами”. Ограничусь одним аспектом многосторонней деятельности архиепископа Ермогена, поскольку подробное освещение его деятельности не вместят рамки интервью.

– В 1964 году вы закончили Московскую духовную семинарию и стали священником, в 1969 году вас арестовали и осудили по 190 статье. В чем была причина Вашего ареста?

– Почему меня арестовали теперь можно только гадать. Первая причина, предположительно, строительство храма. Слишком я примелькался со строительством. Постоянно летал из Бухары в Ташкент, в Москву, добывал то стройматериалы, то иконостас взорванного в Москве Преображенского собора, то возил мрамор для внутренней отделки и т.д.

Вторая причина – донос бывшего друга и одноклассника Лени Свистуна, который я прочёл при ознакомлении с делом перед судом. Наш общий друг и одноклассник, отец Милий Руднев рассказал мне, что именно Филарет Денисенко заставил Лёню написать на меня донос в 1970 году. Этот донос был внесён в мой Приговор: “В духовной семинарии, где я учился вместе с Адельгеймом, он высказывался против исполнения гимна Советского Союза и хвалебных песен в адрес Советского государства. Лиц, которые исполняли гимн и хвалебные песни, Адельгейм называл хамелеонами, преклоняющимися перед властями” (Лист дела 178, т. 2).

Эту выдержку из доноса я цитирую по тексту Приговора, поскольку сам донос хранится в уголовном деле. Почерк и подпись исключают сомнения в авторстве. А смысл доноса я не мог себе объяснить, ведь в 1956 году на XX-ом съезде КПСС текст гимна был запрещён, и его никто нигде не пел. Это был клеветнический донос.

При обыске у меня изъяли много литературы и стихов. И обвиняли, что я сам написал поэму “Реквием” и ряд других “нехороших” произведений, а приписываю их Ахматовой, Волошину, Вячеславу Иванову и даже Евгению Евтушенко (”К 50-летию комсомола”).

– Вы освободились в 1972 году из лагеря в Кызыл-Тепе, там вы потеряли ногу. Потом (об этом вы пишете в своей книге) вы пришли к архиепископу Варфоломею, который встретил вас с большой любовью и наградил протоиерейским крестом. Не могли бы Вы рассказать об этом человеке?

Архиепископ Варфаломей, 1973

– К сожалению, я мало что могу сказать о нём из опыта личного общения. Мы чаще общались по телефону, когда говорить можно не обо всём. При архиепископе Варфоломее я служил в епархии три года. Ему приходилось быть очень сдержанным в общении. О каждом его шаге постоянно доносили уполномоченному. Человек он был чрезвычайно кроткий. В Кафедральном соборе остались сперва два, а затем один священник. Владыка нес седмицу поочерёдно со священником. Сам служил молебен и панихиду, сам отпевал и исповедывал. Торжественных встреч перед богослужением не было. На буднях он служил в священническом облачении и малом омофоре. Сам облачался. При этом всегда был жизнерадостен и доброжелателен. Мне кажется евангельским такой образ жизни архиерея. К нему я всегда обращался, когда было трудно с уполномоченным и казалось, всё погибло. Он всегда умел найти слова поддержки, а иногда и вступиться перед сильными мира сего. Ему можно было довериться во всём. Такой вопрос даже не вставал. Разумеется, его не интересовали деньги, доходы. Он не был меркантилен, хотя государство отнюдь не поддерживало тогда церковь материально. Теперь я даже не могу вспомнить, какие мы платили взносы в епархию. Платили или нет? В Фонд мира мы платили, и много, а в епархию?

– В 70-е и 80-е годы в Пскове и вокруг Печерского монастыря бурлила ктивная религиозная жизнь. Достаточно вспомнить имена Иоанна Крестьянкина, Зинона Теодора, Сергия Желудкова, Рафаила Огородникова. Кого из них вы знали, кого можете вспомнить ещё? Что это был за мир – “православный Псков”?

о. Павел Адельгейм. После освобождения

– Разумеется, я знал их всех. О. Иоанна Крестьянкина окружал народ, и трудно было пробиться к нему. Он был очень любвеобилен и рассудителен. Мне он не раз помог правильно сориентироваться в трудной ситуации, где требовалось точно расставить акценты. Он никогда не разыгрывал прозорливого старца. Он обладал даром, которому отдавал предпочтение преп. Антоний Великий – даром рассуждения. Личным опытом и молитвой он умел помочь многим людям в их нуждах.

Отец Зинон был замечательным мастером иконописи. Как все талантливые люди, он был одарён не только живописным даром. Он хорошо говорит, умеет увлечь собеседника силой мысли и глубиной видения проблемы, изложенной сильным и красивым голосом. Начитан и эрудирован. Несколько раз он приходил в нашу школу, беседовал с учителями. Они были в восторге от этих встреч. Все его работы удивительно органичны и цельны. Он построил несколько храмов. В каждом из них архитектура органично сочетается с интерьером и живописью. Каждая деталь тщательно продумана и занимает принадлежащее ей место. О качестве икон я не буду говорить. Они совершенны. На память Пскову он оставил последний свой храм в Гверстоне Печёрского района, построенный в духе базилик Вероны. Храм из псковского известняка, с мозаиками и фресками, крытый медью, пол с подогревом – на удивление крошечной псковской деревне, в которой остался его недостроенный монастырь.

С отцом Рафаилом Огородниковым я встречался несколько раз. Знаю о нём больше с чужих слов. У него был “Запорожец”, выкрашенный в чёрный цвет. Он любил быструю езду на автомобиле и при этом устраивал аттракцион. Он мог на большой скорости снять рулевое колесо с рулевой колонки, пугая пассажира. Скорость его погубила, когда он пересел на “Мерседес”.

Рассказ обо всех не уложится в рамки интервью. В 2009 году исполняется 100 лет со дня рождения священника Сергия Желудкова и 25 лет со дня его смерти. Он ушёл из жизни неожиданно. Как в гости приходил. Посидит немного, выпьет единственную чашку чая и перевернёт её вверх дном. Побеседует о существенном и скажет: “мне пора”. О. Сергий запомнился мне в старом пальто, тяжёлом, как вериги и облезлой шапке. Не знаю, когда он их одел, но носил до самой смерти. Сокровищ на земле он не собрал. Был человеком сильного духа, увлечённым и увлекающим других.

Он был свидетелем бурного периода нашей истории. Содержанием его жизни были богословие, литературная и общественная деятельность. Определяющей чертой была христианская проповедь. В ней находят объяснение особенности его богословия. Он разрушал стену непонимания между христианством и современным сознанием. Он остро ощущал затаившуюся тоску человека по Боге. Были изданы и сохранились три его книги: “Почему и я христианин”; “Литургические заметки” и “Общая исповедь” (пособие для священников). О. Сергий был праведником. Он проповедовал Евангелие не только словом, но и жизнью. Мысль была для него делом, к которому он относился очень серьёзно. Он благоговейно относился к слову. У него была ещё одна добродетель: никого не осуждал. Как только зайдёт пустой разговор, уходил: “гнилое слово не исходило из уст его”. Чем старше становлюсь, тем больше понимаю его и соглашаюсь с тем, чего раньше не принимал.

– Можно ли объяснить современному человеку, на современном языке, что такое грех и что такое смерть?

– Смертью мы называем рассечение целостного человека на духовный и телесный состав. “Возвратится прах в землю, чем он и был; а дух возвратится к Богу, Который дал его” (Ек. 12, 7). Причиной смерти является грех. Мы называем злом грех и его последствия: болезнь и страдание, смерть и тление. Они вошли в мир через злоупотребление свободой. Это не качество бытия. Это повреждение замысла Божия, в котором не было греха и смерти. Грехопадение человека принесло в мироздание разрушительную стихию смерти: “Одним человеком грех вошёл в мир, и грехом смерть, так и смерть перешла во всех человеков, потому что в нём все согрешили” (Рим. 5, 12). Это разделение не может пребывать вечно, поскольку в замысле Божием о мире и человеке его не было. “Как грех царствовал к смерти, так и благодать воцарилась через праведность к жизни вечной Иисусом Христом, Господом нашим” (Рим. 5, 21). В этом смысл искупления, совершённого Иисусом Христом.

Отец Павел Адельгейм с учеником в школе

Бог восстановит нас из праха воскресением из мертвых: “умрём, но не будем как вода, пролитая на землю, которую нельзя собрать” (2 Цар. 14, 14). Мы должны противостоять греху, но не можем противостоять смерти. Христос для нас победил смерть Своим воскресением. Он не отменил смерть, а преодолел её. Он воплотился, восприняв повреждённую грехом, природу ветхого Адама и соединил со своим Божеством, пронизав её благодатными энергиями и обожив. К этой природе мы приобщаемся в таинстве Крещения. Таинство становится той почкой, которую садовник прививает к дичку, чтобы из него выросла плодоносная яблоня. Дальше дело борьбы с грехом становится задачей духовной жизни. Если садовник не будет обсекать дикие побеги, которые появляются на яблоне, напоминая о её диком происхождении, побеги разрастутся и заглушат плодоносную почку.

А если будет беречь эту почку и отсекать дикую поросль, почка окрепнет, из неё пойдёт побег, который претворит всю яблоню в плодоносное дерево. В этом заключается смысл духовного подвига воздержания, борьбы со страстями и похотями, преодоление искушений. С помощью Божией человек способен победить грех и наследовать “Царство, для него уготованное от создания мира” (Мф. 25, 34). Понятия о грехе и смерти обретают смысл только в благовестии о воскресении мертвых и жизни вечной. “Если Христос не воскрес, суетна наша вера и бессмысленна наша проповедь”, т.е. нам не о чем говорить. Мы верим в Воскресение Христово. В нём опора нашей надежды, её отличие от пустой мечты.

Автор: Александр Щипков, religare.ru

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fr.Yevhen @ 9:26, , links to this post

Професору Осіпову нині сімдесят!

31 березня 2008 року виповнюється 70 років від дня народження почесного професора Московської Духовної академії А. І. Осіпова. Алєксєй Ілліч народився 31 березня 1938 року в місті Бєлєві Тульської області. Після закінчення в 1955 році середньої школи в Ґжатську (тепер Ґаґарін) Смоленської області, відмовившись від пропозицій дирекції школи вступати до якогось інституту, протягом трьох років у домашніх умовах займався вивченням початків богослов’я під керівництвом ігумена Никона (Воробйова, +1963).

В 1958 році, одержавши від нього за благословенням архієпископа Смоленського й Дорогобужського Михаїла (Чуба) письмову рекомендацію, був прийнятий до четвертого (випускного) класу Московської Духовної семінарії, здавши іспити за три попередні класи.

У наступному році вступив до Московської духовної академії, яку закінчив в 1963 році зі ступенем кандидата богослов’я, захистивши дисертацію за кафедрою давньогрецької мови на тему «Переклад чинопослідувань Утрені й Вечірні за служебником Грецької Церкви 1951 року видання в порівнянні з російським служебником синодального видання». Протягом 1964 року прослухав курс аспірантури при МДА.

Викладає в Московських Духовних школах з 1963 року. В 1975 році йому було присвоєно звання професора. В 1985 році у зв’язку з 300-річчям Московської Духовної академії А. І. Осіпову присвоєно учений ступінь доктора богослов’я honoris causa. В 2004 році визнаний гідним почесного звання заслуженого професора МДА.

В 1971 році був нагороджений орденом рівноапостольного князя Володимира III ступеня; в 1979 році нагороджений орденом преподобного Сергія III ступеня; у лютому 1988 року у зв’язку з 50-літнім ювілеєм нагороджений орденом рівноапостольного князя Володимира II ступеня; у березні 1998 року у зв’язку з 60-річчям від дня народження - орденом благовірного князя Данила Московського III ступеня.

«Від імені керівництва, викладачів та учнів Московської Духовної академії й семінарії, Регентської й Іконописної школи сердечно поздоровляємо заслуженого професора Алєксєя Ілліча Осіпова з 70-літтям, - сказано в повідомленні прес-служби МДА. - Бажаємо йому здоров’я, сил і допомоги Божої у благих працях на користь Святої Церкви».

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fr.Yevhen @ 9:15, , links to this post

Сьогодні день памяті святого Кирила Єрусалимського

Святий Кирил, архієпископ Єрусалимський, народився в Єрусалимі в 315 році й був вихований у строгому християнській побожності. Досягши повноліття, він прийняв чернецтво, а в 346 році став пресвітером. В 350 році після смерті архієпископа Максима він став його спадкоємцем на Єрусалимській кафедрі. У сані Єрусалимського Патріарха святитель Кирил ревно боровся проти єресей Арія й Македонія. Цим він навів на себе ненависть єпископів-аріян, які домоглися його скинення й вигнання з Єрусалима.

В 351 році на свято П’ятидесятниці у Єрусалимі близько 3 години дня було чудесне знамення: на небі з’явився Чесний Хрест, що сіяв сліпучим світлом. Він простягався від Голгофи до Оливної гори. Святитель Кирил сповістив про це знамення імператорові-аріянинові Констанцію (351 - 363), сподіваючись навернути його до Православ’я.

Скинений Сардикійським Собором єретик Акакій, що був митрополитом Кесарійським, вирішив вигнати святителя Кирила, користуючись прихильністю імператора. Коли в Єрусалимі настав сильний голод, святитель Кирил на справи милосердя витратив все своє майно. Оскільки голод не припинявся, святитель почав продавати церковні речі, купуючи на виручені гроші пшеницю для голодних. Вороги святителя розпустили чутку, нібито бачили в місті жінку, що танцювала у священному одязі. Скориставшись цією чуткою, єретики силоміць вигнали святителя.

Святитель знайшов притулок у єпископа Сильвана в Тарсі. Після цього в Селевкії зібрався Помісний Собор, на який прибуло близько 150 єпископів. Серед них був і святитель Кирил, якого митрополит Акакій хотів не допустити до засідань, але Собор не погодився. Тоді Акакій залишив Собор і перед імператором та патріархом-аріянином Євдоксієм оббрехав і Собор і святителя Кирила. Імператор ув’язнив святителя.

Коли зацарював імператор Юліан-Відступник (361 - 363), він, нібито із благочестя, скасував всі постанови Констанція, спрямовані проти православних. Святитель Кирил повернувся до своєї пастви. Через якийсь час, коли Юліан утвердився на престолі, він відкрито відрікся від Христа. Він дозволив євреям відновити зруйнований римлянами Єрусалимський храм і навіть виділив їм на будівлю частину засобів з державних податей. Святитель Кирил пророкував, що слова Спасителя про руйнування самого каміння храму (Лк. 21, 6) неодмінно здійсняться, і богохульний задум Юліана зазнає краху. Одного разу вночі трапився такий сильний землетрус, що навіть уцілілі основи давнього Соломонового храму зрушилися з місця, а нановозведені впали й розсипалися на порох. Коли юдеї все ж знову почали будівництво, з неба впав вогонь і винищив робочі знаряддя. Великий жах огорнув усіх. Наступної ночі на одежах юдеїв з’явилося знамення хреста, що вони нічим не могли знищити.

Після цього Небесного підтвердження пророцтва святителя Кирила, його знову вигнали, а Єрусалимську кафедру зайняв святий Киріак. Але незабаром святий Киріак зазнав мученицької кончини (+ 363, пам’ять 28 жовтня).

Після загибелі імператора Юліана святитель Кирил повернувся на кафедру, але в час правління імператора Валента (364 - 378) втретє був відправлений на заслання. Лише при святому благовірному цареві Феодосії Великому (379 - 395) він остаточно повернувся до своєї архіпастирської діяльності. В 381 році святитель Кирил брав участь в II Вселенському Соборі, що засудив єресь Македонія й затвердив Нікео-Царгородський Символ віри.

З творів святителя Кирила особливо відомі 23 повчання (18 огласительних для що готуються прийняти Хрещення й 5 для новохрещених) і дві бесіди на Євангельські теми: “Про розслабленого” і “Про перетворення води у вино в Кані”.

В основі огласительних повчань лежить докладне роз’яснення Символу віри. Святитель пропонував християнинові записати Символ віри “на скрижалі серця”. “Члени віри, - вчить святий Кирил, - складені не за людським вимислом, але із усього Писання зібране все найважливіше, й у такий спосіб складене одне віровчення. Як гірчичне насіння в малому зерні містить безліч галузей, так саме й віра в декількох висловах поєднує все вчення благочестя Старого й Нового Завіту”. Помер святитель Кирил в 386 році.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fr.Yevhen @ 8:49, , links to this post

Олександр Турчинов: “Я - євангельський баптист, Тимошенко - православна, Фельдман - юдей…”
неділя, 30 березня 2008 р.

Церковне служіння правої руки Юлії Тимошенко – Олександра Турчинова – давно стало притчею в язицех. Коли в опонентів БЮТ бракує арґументів, відразу спливає “пасторство Турчинова”. Виглядає це часто досить нерозумно – тим більше, що дотепер у пропаганді своїх реліґійних поглядів на мітингах або з парламентської трибуни Олександр Валентинович помічений не був.

Становище змінилося після чергової лавини обвинувачень на адресу БЮТ з боку Михайла Бродського. Крім усього іншого, лідер “вільних демократів” заявив про те, що нардеп-бютівець Віталій Барвіненко нібито поскаржився йому “на те, що Турчинов його змушує перейти в баптистську віру. І що вже більш ніж 70 нардепів з БЮТ - баптисти, як і весь секретаріат БЮТ” “І мене теж він аґітував, давав літературу почитати.

Але я виявився стійким”, - заявив в інтерв’ю “Сегодня” пан Бродський. Відомо, що демарші Михайла Юрійовича варто слухати з великою обережністю. Але дифузія політики й релігії – занадто серйозне питання, щоб його іґнорувати. Тим більше, коли мова йде про другу за чисельністю фракцію Верховної Ради шостого скликання. Тому ми звернулися до пана Турчинова із проханням прокоментувати чутки про “насильницьку євангелізацію” у БЮТ. Олександр Валентинович відразу “ідентифікував джерело інформації”:

- Це казав такий собі Бродський, коли його піймали на гарячому під час спроби працювати на “Регіони”, корумпуючи депутатів демократичної коаліції…
-…Мова не про це. Пан Бродський стверджував, що з вашої подачі фракцію БЮТ переводять у лоно євангельсько-баптистської Церкви…
-Знаєте, це спроба виправдати злочин, банальна неправда. Я ніколи не приховував, що є євангельським християнином-баптистом. У нас у фракції – представники всіх конфесій. Це особиста справа кожного – у яку церкву ходити, з якою громадою прославляти Господа Бога Нашого.

Я, знаєте, дуже б хотів, щоб ходили в Церкву, де проповідую я. Але хтось хоче ходити в іншу Церкву. Це – особиста справа кожного.

- А скільки депутатів з вашої фракції відвідують Церкву, у якій ви проповідуєте? Адже це не є державною таємницею…

- Я мушу сказати, що в нас у країні євангельські християни-баптисти – третя або четверта за чисельністю деномінація в країні. А в нас у фракції до протестантських церков, наскільки мене відомо (це ж не вказується в анкетних даних), належать десь 4-5 депутатів. Але ж це не тільки баптисти.

- Але чи правда, що ви змушуєте депутатів вступати у вашу Церкву?

- Ну, це маячня. Це, безумовно, маячня, і, до речі, це суперечить поглядам євангельських християн-баптистів. Людина особисто повинна прийти до Бога. Це її позиція, її віра. І не можна змусити вірувати. Можна змусити щось копати, закопувати. Але не можна змусити вірити в Бога. Це особисте питання кожного. І коли людина починає брехати от так некоректно, - ну, Господь йому суддя. Це гріх і, тим більше, поширення міжконфесійної ворожнечі. У нас Тимошенко – православна, більшість депутатів фракції вважають себе православними.

- А, приміром, Томенко?

- Теж православний. Фельдман – юдей…ну, нормально в синагогу ходить.

- Ходять чутки, що Ніну Матвієнко, яка виконувала “Молитву за Україну” на недавніх зборах депутатів від БЮТ всіх рівнів, запросили ви.

- Що значить “я запросив”? Ніна Матвієнко – одна із кращих співачок, у всякому разі, моя улюблена співачка. І, ви знаєте, у нас стало традицією – починати з духовного гімну всі наші збори. Може, я й суб’єктивний, але Ніна Матвієнко, мені здається, виконує його найкраще. І дуже приємно, коли вона співає на наших зборах. Тим більше, що вона – прихильник Юлі, аґітувала під час виборчої кампанії за власною, так би мовити, ініціативою. Тому ми не могли не запросити її на наші збори. Більше того – ми навіть нагородили її медаллю нашого блоку.

- Як називається медаль?

- “Видатному учасникові виборів 2007 року”…Я ще раз хочу сказати: духовність, як ви знаєте, у програмі Тимошенко. Коли вона була прем’єр-міністром, займала важливе місце. І в нинішній програмі БЮТ - теж. Тому що бездуховна влада є небезпечною. Влада повинна бути духовною. І в кожного свій шлях до Бога, до храму. І тільки нерозумна людина може вважати, що можна когось силою змусити це зробити.

Автор: Евгений Кузьменко / proua.com, переклад Uaoc.Net

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fr.Yevhen @ 9:18, , links to this post

Болгарський праовославний монастир в Осогово

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fr.Yevhen @ 8:23, , links to this post

Благовіщення Пресвятої Діви Марії

(25 березня ст. ст. — 7 квітня нов. ст.) Пресвята Діва після Її введення в Єрусалимський храм залишалася там під опікою священнослужителів і проводила час за молитвами, читанням Святого Письма і рукоділлям. За переказами, коли Святій Діві виповнилося 15 років — за іудейськими звичаями дівчатам цього віку дозволялось виходити заміж, — первосвященики оголосили їй, що вона вже не може залишатися в храмі і має обрати собі чоловіка. Пресвята Діва відповіла їм, що, будучи своїми батьками посвячена Богу, Вона бажає назавжди залишитись дівою.

Тоді священики вирішили заручити Марію з благочестивим старцем з роду Давида на ймення Йосиф, який мав дбати про Неї і бути їй тільки названим чоловіком. У Назареті, в домі праведного Йосифа, Пресвята Діва не змінювала свого життя. Вона багато часу проводила в молитвах і праці, займаючись рукоділлям і читанням святих книг. Для Неї дім Йосифа став ніби храмом молитовним, з якого Вона майже нікуди не відходила і ні з ким не розмовляла, лише з дочками Йосифа.

У галілейське місто Назарет у дім Йосифа до святої Діви Марії шостого місяця по зачаттю Іоанна Хрестителя посланий був Архангел Гавриїл. Увійшовши до Діви Марії, він промовив: «Радій, благодатная. Господь із тобою! Благословенна ти між жонами!» Вона ж стривожилась цими словами і почала роздумувати, що б означало таке привітання. Ангел промовив до неї: «Не бійся, Маріє, — бо в Бога благодать ти знайшла! І ось ти в утробі зачнеш, і Сина народиш, і даси Йому ймення Ісус. Він же буде Великим і Сином Всевишнього званий, і Господь Бог дасть Йому престол Його батька Давида. І повік царюватиме Він у домі Якова, і царюванню Його не буде кінця».

А Марія озвалась до ангела: «Як же станеться це, коли мужа не знаю?» І ангел промовив у відповідь їй: «Дух Святий злине на тебе, і Всевишнього сила обгорне тебе, через те й Святе, що народиться, буде Син Божий. А ота твоя родичка Єлизавета — вона зачала в своїй старості сина і оце шостий місяць для неї, що звуть її неплідною. Бо для Бога нема неможливої жодної речі!» А Марія промовила: «Я ж Господня раба. Нехай буде мені згідно з словом твоїм!» (Лук. І, 28 — 38). І відійшов від Неї ангел, і Свята Діва пішла до родички своєї Єлизавети. Єлизавета зустріла її таким привітанням: «Благословенна Ти між жонами і благословенний Плід утроби Твоєї!» (Лук. 1, 42).

А Марія промовила їй: «Величає душа моя Господа і радіє мій дух у Бозі, Спасі моїм, що зглянувся Він на покору Своєї раби, бо ось від часу цього всі роди мене за блаженну вважатимуть, бо велике вчинив мені Потужний! Його ж Іменнясвяте і милість Його з роду в рід на тих, що бояться Його!» (Лук. І, 46—50).

Святкували Благовіщення Пресвятої Богородиці від самого початку створення Християнської Церкви. В Назареті, на тому місці, де архангел благовістив Діву Марію, побудовано храм в пам’ять Благовіщення Богородиці.
Святі Отці Церкви у своїх трудах пояснюють і те, чому Син Божий втілився в утробі Діви Марії в день 25 березня (ст. ст.). Адже Бог сотворив чоловіка в день 25 березня, і тому Бог послав Архангела Гавриїл а цього дня Благовістити Діву Марію.
У V ст. Анатолій Константинопольський, у VII — Андрій Єрусалимський, у VIII — святий Дамаскін, у IX ст. Феофан та інші написали багато хвалебних пісень на честь Благовіщення Богородиці, якими нині Церква прославляє цю подію.
Шостий Вселенський Собор, який відбувся у 691 р., 52-м правилом визначив не служити на Благовіщення літургії Ранішосвячених Дарів на який би день Великого посту не випав він, а служити літургію Іоанна Золотоустого чи Василія Великого, тим самим підкреслив величність свята.
Тропар свята: Сьогодні початок нашого спасіння і виявлення предвічної таємниці: Син Божий сином Діви стає і Гавриїл благодать благовіствує. Тому й ми з ним до Богородиці звертаємось: Радуйся, Благодатна, Господь з Тобою.

В народі вважають Благовіщення великим святом. Цього дня не можна працювати. Навіть пташка не в’є свого гнізда в цей день — на Благовіщення і птиця не несеться і гнізда не в’є; ніяка птиця не в’є гнізда в цей день, один тільки горобець не знає свята Благовіщення, бо він, бач, бусурман поміж птицями.

Вранці, коли ще в церкві правиться служба Божа; випускають пташок з неволі — щоб співали на волі,: Бога прославляли та просили щастя-удачі тому, хто їх випустив.
Прийшовши з церкви, господар випускав на волю, на сонце всіх тварин, навіть кота виганяв на подвір’я — щоб чули весну і самі про себе дбали. Якщо в день Теплого Олекси пасічник не виставив на пасіку бджіл, то в день Благовіщення він виставляє вулики за будь-якої погоди.

У церкві в цей день святять проскури. Благовіщенську просфору перетирають на порошок і, годуючи бджіл, додають до меду — щоб бджоли роїлись; змішують її з землею і сіють по чотирьох кутах ниви — щоб дощова хмара ниви не минала; заривають у землю — щоб град посіву не побив.

Хворому на пропасницю давали благовіщенську проскуру як ліки. Благовіщенська просфора і стрітенська вода вважалися цілющими, тому їх зберігали на божнику поміж святими образами.

Надзвичайно цікаві традиції нашого народу. Все, що народиться в цей день, погано ростиме, — бо від благовісного теляти добра не ждати. Благовісне яйце під квочку не кладуть. Бог благословляє в цей день рослини, і все починає рости. Цвітуть перші весняні квіти: проліски, первоцвіт, ряст, сон-трава…

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fr.Yevhen @ 6:59, , links to this post

Яку вартість має душа кожної людини і народу?

Що за користь чоловікові, каже Христос в сьогоднішній Євангелії, коли він весь світ здобуде собі, а занапастить душу свою; або який викуп дасть чоловік за душу свою? Таку велику вартість, по слову Христа, має душа кожної окремої людини: вона вартніша, ніж увесь світ, в цілому світі нема того, чим би можна викупити, замінити душу людини. Коли ж таку велику вартість має душа кожної окремої людини, то яку безмежну вартість має душа цілого народу! Чи є що цінніше в народі, як його душа?

Що це таке душа народу? Душа народу є перш за все його віра, його церква, потім його мова, його освіта, його творчість, взагалі всі ті його духові здібності, якими він себе, виявляє, всі ті його духовні скарби, які він собі набуває і вкладає їх в скарбницю духовного життя всього людства. Життя кожної окремої людини таке коротке, як трава, як цвіт воно минається.

Тільки деякі більш видатні люди залишають після себе слід в життю людства, а останні, як той дим, що по собі й сліду не залишає, проходять, і то яку велику вартість у Бога має душа кожного з них. Народ же живе сотні, тисячі літ, і коли він хоч трохи дбає про свою душу, він не може не залишити після себе досить помітного сліду в житті всього світу. От через що таку велику вартість має душа народу.

І чим можна замінити душу народу? Дійсно нічим. І той народ найбільш нещасний, який не знає, не розуміє своєї душі, не дбає про неї. Бо не кількість народу, не багатство його землі, а душа” народу дає йому найбільше значення і в Бога і в людей. От є народ індійці; їх кілька сот мільйонів, живуть вони на найбільш багатій землі, але душа цього народу квола, бідна, не діяльна і вони попали в неволю англійців, що по кількости в десять разів від них менші, живуть на бідній суворій землі, але душі їх, їх духовні здібности, скарби величезні.

От через що те, що сказав Христос окремій людині, ще більш треба прикласти до цілого народа: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і ржа їсть і де злодії підкопують і крадуть, збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ні ржа не їсть, де і злодії не підкопують і не крадуть» (Мат. б, 10). Є народи, які втратили вже і землю і волю, в яких злодії до всього докопалися і все забрали, але душі.своєї вони не занапастили, і тільки своїми духовними скарбами живуть на світі, і тільки цими духовними скарбами здобувають собі і силу і повагу між другими народами.

Здається, найбільш яскраво виясняється вартість душі народної в тяжкому житті нашого рідного українського народу. Господь милосердний обдарував наш народ великими духовними здібностями, він завжди дбав про свою душу; на ґрунті православної віри наш народ утворив свою рідну церкву, шанував свою рідну мову, дбав про свою рідну освіту і за часи свого вільного життя назбирав собі стільки духовних скарбів, що щедро ними ділився і з своїми сусідами. Рідна душа, рідне духовне життя завжди було для нашого народу найбільш цінним скарбом і давало народові найбільшу силу до життя. От через що вороги нашого народу польське панство, російське дворянство — намагалось перш за все знищити душу нашого народу, його рідну церкву, його мову, його освіту.

Але за свою душу народ наш вперто боровся, він добре розумів слово Христа, що душі народної нічим не можна замінити. Прийшлось і нашому народові в боротьбі за свою душу позбутися багатьох скарбів: зломано волю нашої церкви, хотіли замінити нам нашу душу душею чужою московською, скасовано нашу мову, нашу освіту, намагались замінити її російською. Як тяжко здійснились слова Христа відносно земних скарбів і на нашій Україні!

Як багато цих скарбів і міль і ржа поїла і злодії підкопались та пограбили. Ще більш сумно, що серед нашого ж народу, найбільш його верхи — панство та духівництво теж захитались, намагались занапастити душу рідного народу, продати її Польщі, чи Росії, зробити душу нашого народу або шляхетською або малоросійською. Але і при всіх цих тяжких обставинах народ наш зберіг свою душу, не занапастив її, і зараз іде велика праця відродження душі народної.

Любі брати і сестри! Коли ви бачите, що відроджується наша Українська Церква, лунає в храмах і школах наша рідна мова, починається наша рідна освіта, то знайте, що це відроджується душа нашого народу, та душа народна, якої нічим не можна замінити. І перш за все, душа народу — це є наша свята Українська Церква. Знайте ж, браття, що хто відречеться від своєї рідної церкви, той губить душу свого народу, щоб зберегти свою власну вигоду, як каже Христос: «Хто хоче зберегти душу свою, той погубить її». Багато тепер і серед нашого народу є таких, що для свого власного добробуту зрікаються Христа, соромляться своєї рідної церкви.

От про цих Христос сказав: «Хто посоромиться Мене і моїх слів перед родом цим розпутним і грішним, того Син Чоловічий посоромиться, як прийде у славі Отця свого перед янголами своїми святими». Але не тільки перед янголами, але й перед іншими народами посоромиться Христос того народу, який не дбає про свою душу, міняє її на земний добробут, земну утіху.

Але коли є між нашим народом такі, що соромляться Христа і рідної Церкви, то віримо, що далеко більше є між нашим .народом і завжди буде тих, про кого каже Христос: «Істинно, кажу вам, є деякі між присутніми тут, що не дізнають смерти, поки побачуть царство Боже, що прийшло у силі». Слава милосердному Господу, є між нами багато таких, що побачили це величне царство Боже, що прийшло у силі вже й до нашого народу.

Це є вірні нашої святої Церкви, це є ви, любі брати і сестри, що прихиляєтесь до Христа, до рідної Матері Церкви. — Це нами Христос утішається, перед янголами і Отцем своїм, це нас Христос виявляє перед усіма народами. А ми тим більше щиро будемо єднатись навкруги хреста Христового, гуртуватись в рідне Христове братерство, щоб сподобив він нас поклонитися і Його преславному Воскресінню. Амінь!

Найпочесніший митрополит
Василій Липківський

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fr.Yevhen @ 6:22,